Історія Радчі

 Міністерство освіти і науки України

Прикарпатський національний університет

ім. Василя Стефаника

       Бакалаврська робота

на тему:

Історія села Радча

 

                                                         Підготував: студент гр. І-43

Вівчарик В.Б.

                                    Керівник: доцет Гаврилів Б.М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Івано-Франківськ

-2005-


Історія села Радча Тисменицького району

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. Про заснування села і походження його назви

РОЗДІЛ ІІ. Географічні відомості про село

РОЗДІЛ ІІІ. Історичні пам’ятки в Радчі

РОЗДІЛ ІV. Адміністративна приналежність Радчанської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області

РОЗДІЛ V. З історії церковної громади

ПРО ЗАСНУВАННЯ СЕЛА І ПОХОДЖЕННЯ ЙОГО НАЗВИ

Хто, як і коли заснував наше село? Однозначно відповісти на це запитання важко, бо в архівних матеріалах про Радчу згадується дуже рідко, особливо про його походження чи назву.

Львівський дослідник-краєзнавець П. Сіреджук та професор, академік Прикарпатського національного університету ім. В. С. Стефаника В. Грабовецький стверджують, що село Радча в історичних документах вперше згадується у 1606 році.

Краєзнавець Д. Бучко пояснює, що Радчу, як і сусіднє село Іваниківку, оселив сандомирський воєвода Олександр Конецьпольський між 1641 і 1669 роками. За твердженням Д.Г. Бучка назва Радча (а в деяких документах Радче) походить від особової назви Радко + суфікс –е-. Особова назва Радко є відкомпозитивним деритивом якогось давньослов’янського імені з елементом Рад -, -рад: Радивон, Радомиль, Радомирь, Драгора і подібне.

Отже, в архівних документах зустрічаємо різні дати заснування Радчі .На мою думку, 1606 рік слід вважати роком, з якого бере свій початок село Радча як адміністративна одиниця у складі Польського королівства. Звичайно, наше село, як і інші села району, не могло формуватися як поселення певної групи людей за один рік чи кілька років і відразу стати адміністративною одиницею. Цей процес тривав більш тривалий період. Однак науково довести це неможливо через відсутність архівних документів.

Проте серед радчанців з покоління в покоління передавалися легендарні розповіді про заснування села та про походження його назви. З цих розповідей ми довідуємося, що село Радча в давнину було розташоване не на тій території, на якій воно існує тепер.

На захід від сучасного села на відстані близько трьох кілометрів протікає невеличка річка під назвою Радчанка. Це приблизно півкілометра на схід від сучасного селища Лисець. Тут, біля берегів Радчанки, ще за княжих часів було невелика поселення русичів, десь близько 30 хат. Поселення знаходилося біля шляху, що вів з Галича на угри через Богородчани, Надвірну, Яремче, Яблуницький перевал. Тут, у поселенні знаходилася митна рада, що збирала мито з купців, що везли товар з Угорщини в Галич або навпаки. Охороняли митницю княжі воїни, які теж жили в поселенні .Звали цих воїнів ратичами. Це слово походить від назви “рать” – воїн, воїнство, а основним видом зброї у них було ратище. Весь загін воїнів звався радчою охороною. А оскільки в поселенні жили члени митної ради і радчої охорони, то і село назвали Радча. Ще й сьогодні поле біля річки Радчанки, де за переказами, містилося село, має назву (в місцевій вимові “у Радчі”).

Через певний час жителі Радчі почали переселятися в інше місце – в непрохідні ліси за 3 км на схід і осіли біля річки Похівки. Сюди спочатку переселялись ті сім’ї, що не були зв’язані з митницею.

За народним переказом причиною переселення було те, що Радчанка була маловодною, а вода в ній була “гнила”, тобто забруднена, від якої хворіли люди й тварини, бо брала свій початок у болотистому лісі Мочір (тепер Мочари). Другою причиною переселення було те, що жити біля торгового шляху було небезпечно, бо по ньому часто проїжджали військові вагони, зокрема татаро-монгольські наїзники. Десь наприкінці 16 століття татаро-монголи напали на поселення й зруйнували його. Ті жителі, що врятувалися від нападників, теж поселились біля річки Похівки недалеко, від того місця, де раніше осіли їхні односельці. Нові поселенці й зберегли стару назву – Ратчі (за місцевою говіркою), а літературна назва – Радча , рідше Радче.

Спочатку радчанці займалися полюванням на звірів та птицю, яких у непрохідних лісах було багато, ловлею риби в річках Похівці й Горохолині. Одночасно вони розводили худобу та свійську птицю, розчищали лісові ділянки і вирощували на них різні сільськогосподарські культури.

Отже, народна пам’ять вберегла й передала нам цікаві факти про заснування й походження назви села. Однак, на жаль, ці відомості ніде не зафіксовані в архівних матеріалах. Відомо тільки, що село Радча утворилося з двох окремих поселень ,які існували майже поруч одне одного. Існувала Радча горішня і Радча долішня, були дві окремі церковні парафії з своєю церквою та церковним майном. Збереглися церковні книги, які використовувалися в церкві на початку 17 століття.

ГЕОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО СЕЛО

Село Радча розташоване на південь від обласного центру м. Івано-Франківська на відстані 7 км. і на віддалі від районного центру м. Тисмениці – 15 км на південний захід. Пряма дорога до Івано-Франківська в Радчі виходила на вулицю Пушкіна (теперішню – Чорновола). Однак з розбудовою військового та цивільного літовища ця дорога десь наприкінці 40-их років була перекрита. Тому їхати до села з обласного центру треба об’їзною дорогою через села Крихівці та Драгомирчани або через села Опришівці та Чукалівка. До районного центру доїхати можна через м. Івано-Франківськ. Найближче до Радчі лежить село Іваниківка. Розділює ці села тільки вузька вуличка.

Радча лежить в басейні ріки Бистриці Надвірнянської, по обидва боки її лівобережної притоки Похівки. На захід від села проходить вододіл між басейном рік Бистриці Надвірнянської і Бистриці Солотвинської, до якої впадає річка Радчанка.

На сході від села на відстані 1 км протікає річка Горохолина.

Радча лежить на горбистій рівнині в так званому Прикарпатському прогині земної кори, який знаходиться на межі між Східноєвропейською рівниною і горами Карпатами, перші підняття яких починаються в сусідніх Богородчанському та Надвірнянському районах.

В ясну погоду з села добре видно хребти Карпатських гір. Гори Карпати належать до молодої рухомої ділянки земної кори, так званої Альпійської складчастості, тому хвилі землетрусів, які інколи там бувають передаються й на територію села незначними поштовхами силою 2-4 бали. Їх вловлюють тільки сейсмографи і шкоди селу не приносять.

Село Радча лежить в області помірно-континентального клімату, який формується під впливом географічного положення в помірних широтах 48-50° північної широти і особливо вітрів з Атлантичного океану з його Північноатлантичною течією і вітрами-циклонами. Тому тут зими не дуже холодні. Середня температура взимку – -5 градусів, а літо не гаряче – +18 градусів.

Зі сходу нерідко заходять повітряні маси з азіатського материка – антициклони, а також вітри з Північного Льодовитого океану. Тоді в окремі дні різко знижується температура взимку і падає до -250 і нижче градусів, а влітку підноситься до 30 градусів.

Опадів випадає в середньому 600-700 мм. Найбільше в липні – до 130 мм і найменше в лютому – до 30 мм.

Село розташоване в зоні лісостепу, де ліси, в основному, зрубані і перетворені в сільськогосподарські угіддя. Ґрунти дерново-підзолисті переважно суглинисті, важкі. Вони потребують удобрення, старанного обробітку. Тоді дають добрі врожаї зернових культур (особливо пшениці) і технічних – льону та цукрового буряка.

ІСТОРИЧНІ ПАМЯТКИ В РАДЧІ

У долішньому кінці села біля дороги, що веде на Івано-Франківськ, знаходиться придорожна капличка. На цьому місці в часи скасування панщини 15 травня 1848 року громадянин Радчі Федір Вацеба поставив капличку. Тут наші селяни постійно молилися, ставили свічки, дбайливо доглядали капличку, особливо родина Вацеби Федора та його нащадки. Щороку під час Зелених свят біля каплички священики відправляли парастас. Це була для нашого села архітектурна та історична пам’ятка. Однак на такі пам’ятки лихим поглядом дивилася більшовицька влада В 70-80-их роках у нашому краї йшла шалена антирелігійна пропаганда, нищилися церкви, каплички, хрести. Не минула лиха доля й Радчу. Місцеві партійці за вказівкою вищих органів знищили придорожні хрести. Хрести, що містилися на подвір’ях деяких ґаздів, заставляли знищити їх самим господарям. Після багатьох попереджень господарі старалися їх замаскувати, сховати або зберегти хоч постамент.

Голові сільської ради наказали у райкомі партії знищити в Радчі капличку. Але голова сільради Микола Вацеба відмовився це зробити. Тоді вранці 17 липня 1982 року з Тисмениці прибув наряд міліції. Незважаючи на протести жителів села, що збіглися до каплички, міліціонери розвалили капличку. Залишився лише цегляний фундамент і цементна долівка.

Відбудувати капличку вдалося тільки через 11 років. Коштом і працею нашої громади капличку було збудована на тому ж місці. Для будівництва каплички певну суму грошей вніс і священик з Канади о. Роман Кисилевський, син колишнього пароха Радчі о. Нестора Кисилевського. 12 липня 1992 року відбулося урочисте посвячення відбудованої каплички. У посвяченні взяв також участь о. Роман Кисилевський.

У центрі села знаходиться церква Святої Покрови, збудована коштом Теодора Остап’яка. Посвячена у 1980 році. Церква дерев’яна, вкрита білою бляхою. Північно-західна частина будівлі була зруйнована німецькими літаками, 24 березня 1944 року, які скидали бомби на радянські танки. Вся будівля та Іконостас були прошиті кулями з кулеметів. Та вже в І – ій половині квітня того ж року церква була відремонтована. У ремонті та відновленні церкви багато праці та вміння доклали такі радчанці: будівельник Микола Хомик, бляхар Іван Бабінчук, тодішній церковний дяк Леонід Романський, який відновив Іконостас. Наново помальована у 1999 році. У цьому ж році відремонтовано.

За церковною огорожею знаходиться пам’ятний Хрест, обсаджений липами (було 4, збереглися 3 дерева). На хресті зберігся напис: «В пам’ять знесення панщини 3.5.1848 р. Б. Поставив Іван син Федора Остап’яка 3.5.1887 р.»

На церковному подвір’ї в різні часи встановлено ряд пам’ятних хрестів, а саме: залізний хрест, встановлений з нагоди заснування в Радчі 1877 р. товариства “Тверезість”, на пам’ять церковної місії у 1938 році урочисто встановлено великий дубовий хрест. В дні відзначення тисячоліття хрещення Русі-України споруджено мармуровий хрест з написом: “Споруджено цей хрест 16.1.1968 року в честь пам’яті Тисячолітнього ювілею хрещення Київської Русі”.

За 400 м на північ від церкви у 20-их роках ХХ ст. для вшанування пам’яті радчанців, що загинули за Україну в рядах УСС та УГА, висипали земляну могилу з дерев’яним хрестом. В 1945 році за допомогою бульдозера більшовики зрівняли могилу з землею, знищено було тоді ж і земляний насип з статуєю Божої Матері, яка була встановлена родиною Остап’яків в пам’ять Василя Остап’яка, що загинув в рядах Січових Стрільців.

У 1990-му році приблизно на тему ж місці могилу було споруджено наново і присвячено 11 радчанцям, що загинули в боротьбі за Україну в рядах УСС, УГА та УПА. 18 листопада 1990 року могилу було урочисто відкрито і посвячено.

У 1997 – му році силами церковної громади відновлено і встановлено статую Божої Матері з написом.

У горішньому кінці села родиною Вітовських на власному городі збудовано капличку, за власний кошт.

АДМІНІСТРАТИВНА ПРИНАЛЕЖНІСТЬ РАДЧАНСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ ТИСМЕНИЦЬКОГО РАЙОНУ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Адміністративна приналежність нашого села, як і інших населених пунктів західних областей України, в основному, залежала від того, який окупант панував у нашому краї.

За кріпацьких часів село Радча належало відомому польському магнатові Йосипу Потоцькому, а після його смерті у 1751 році перейшло до сина покійного – познанського воєводи Станіслава, з 1760 року село є власністю вдови С.Потоцького Олени з родини Замойських, з 1761 р. – 11 синів Вікентія І Францішка. У 1771 р. село куплене Катериною Косаківською з родини Потоцьких.

До 1772 року Радча належала до Станіславського округу Руського воєводства.

З 1772 до 1854 рік – до доміні Лисець, циркулю Станіславів.

З 1854 до 1919 року – до Станіславівського округу Богородчанського повіту.

З 1919 до 17.09.1939 рік – належить до Станиславівського повіту з 2.08.1934 року – до Лисецької гміни.

З 22.09.1940 р. входить до Лисецького району Станіславської області

З 24.06.1944 по 28.08.1944 – до дистрикту Галичина Станіславського староства.

З 28.08.1944 р. – до Лисецького району Станіславської області. Від того часу область не мінялася, але село належало до різних районів: з 30.12.1962 р. – належить до Богородчанського району, з 9.12.1966 р. – до Івано-Франківського району, з 11.03.1982 р. – до Тисменицького району.

НАСЕЛЕННЯ.

Згідно архівних статистичних даних населення Радчі зросло з 735 жителів у 1832 році до 928 у 1861 році. Епідемії чуми та холери, що косили галичан у 18 та 19 ст., завдали значного удару росту населення і в Радчі. З книги Запису смертей довідуємося, що тільки протягом червня 1 липня 1831 року від холери померло 37 жителів Радчі, хоч спалах цієї хвороби у порівнянні з іншими епідеміями в попередні роки, був невеликий. Перша та Друга світові війни також призвели до того, що населення в селі не зростало, а зменшувалося. Так, наприклад, якщо на початку 1913 року у Радчі було 1642 жителі, то у 1925 році – 1633.

Ще більшого удару росту населення завдала 2-а світова війна. Якщо станом на 1-е січня 1940 року в селі проживало 2245 чол., то у 1958 році – 1976 чоловік.

Гортаючи сторінки книги у двох томах “Список парафіян с. Радча“, яку вів парох села о. Нестор Кисілевський з 1934 по 1944 рік, довідуємося, що у ті роки у наших сім’ях народжувалось багато дітей, але виживали з них далеко не всі. Майже в кожній сім’ї помирали діти, не доживши 1-2 роки. Були сім’ї, у яких з 10-и чи 7-ми дітей виживало 1-2 дитини. Це пояснюється тим, що ніякої медичної допомоги діти не отримували, а ще й до того багато сімей жили постійно у матеріальних нестатках.

За національністю Радчу можна вважати чисто українським селом, де проживали в ньому, крім 6 сімей, українські сім’ї. До 1944 року в Радчі проживали 3 єврейські сім’ї: Ляйб (Лейба), Вайнгартен, Єфраїм (Проїм), Вельдман та Самуель (Шміло), Вайнгартен. Фроїм та Лейба тримали корчми, а Шміло займався сільським господарством. Були ще 2 польські сім’ї. З приходом німецьких фашистів євреїв забрали у Станіславське гетто, де й було їх розстріляно, а поляки виїхали після війни у Польщу. Проживали ще в селі вчителі-поляки.

Споконвіку радчанці займалися сільським господарством. Правда, окремі селяни ще крім ведення сільського господарства, займалися ремісництвом. Були у селі шевці, ткачі та стельмахи, столярі, майстри-будівельники.

Вирощену на полях продукцію, а також птицю та худобу наші продавали у місті Станіславі. Це був єдиний спосіб придбання грошей на сплату податків, страховки, на купівлю землі, придбання інвентарю, речей домашнього вжитку та на інші потреби.

Серед прізвищ жителів села в архівних даних зустрічаємо більшість тих, що збереглася до наших днів. Часто повторюються такі прізвища як Вацеба, Тимків, Селепій, Яремак, Ганчак, Демчук, Струтинський, Остап’як та інші. Однак зустрічаємо багато прізвищ, що на даний час у Радчі не має. Це такі прізвища: Кутневич, Хомінів, Жуків, Дрегун, Кімаків , Турчин, Мельник, Гринів, Погорняк, Федорів та інші.

Такий соціальний стан в Радчі тривав до середини 40-их років нашого століття. У післявоєнний час він значно змінився. Багато селян подалися на заробітки в місто. Тут вони набували певну професію, нові професії здобувала молодь села у професійно-технічних училищах, у середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. Появі нових спеціальностей на селі сприяла поява і широке застосування техніки не тільки в місті, а й на селі. Жителі Радчі набули такі нові професії: будівельника, шофера, тракториста, токаря, слюсаря, столяра, агронома, продавця, вчителя та інші. Так, наприклад, станом на 1 січня 1963 року у нашому селі проживало 2610 громадян. З них працездатних – 1468. У сільському господарстві працювало 889 чол., 442 були робітниками, з них у промисловості працювало 367 чол., на будівництві – 124, у транспорті – 51, інтелігенції у селі проживало 49 чол. У торгівлі працювало 5 чол. В адміністративному апараті – 9 чол. У медичних установах – 23 чол., 17 учителів, інженерів, агрономів, ветеринарних працівників.

З ІСТОРІЇ ЦЕРКОВНОЇ ГРОМАДИ

Історія нашого народу нерозривно була зв’язана з історією церкви. Важкий і тернистий шлях довелося долати українському народові на всіх етапах його історичного розвитку починаючи від княжої доби до наших днів. Нелегким було й життя церковних громад УГКЦ особливо у Галичині, де ці громади були найчисленнішими. Всю чашу терпіння, що послав Бог нашому народу, випала й на греко-католицьке духовенство. Наприклад, під час так званої польської пацифікації (умиротворення) протягом 1919-1921 років на Західних землях України терпів не лише народ, але й греко-католицькі громади: закривалися храми, виганялися священики. Та незважаючи на всі труднощі та переслідування, наша церква намагалася допомогти народу у збереженні та примноженні його культурних та духовних цінностей. Коли було заборонено вживати українську мову в польських офіційних закладах, УГКЦ друкувала українські книги, збирала колядки, народні пісні, а в друкарнях отців Василіян друкувалися богослужебні книги для священиків, мирян і тільки на українській мові. До 1946 року під опікою УГКЦ знаходилося 9900 народних, 380 середніх і 56 вищих католицьких шкіл. У цих навчальних закладах наші діти могли почути рідне слово, вивчати твори не тільки Тараса Шевченка, Івана Франка, а й багатьох письменників та поетів, творчість яких була заборонена по той бік Збруча.

УГКЦ у 1946 році нараховувала у своїх рядах 2950 священиків, 520 монахів, 1090 монахинь, 540 богословів, діяло 4440 церков, 195 монастирів, систематично виходило 38 католицьких газет і журналів. Тільки в Станіславській єпархії діяли 886 церков, 68 монастирів, працювало 444 священики. Всі вони прийняли своє життя служінню Богові і своєму народу. Переважна більшість священиків були не тільки добрими духівниками для своїх мирян, але й брали активну участь у громадському житті українських громад. Священики допомагали організовувати в кожному селі хату-читальню з гарним добором літератури. При всіх церквах діяли церковні хори. Багато священників допомагали створювати театральні гуртки у Просвіті, у школах викладався Закон Божий. Наша церква постійно дбала, про моральні устої, щоб запобігти поширенню розпусти та алкоголізму. При церквах організовувалися товариства “Тверезість”. УГКЦ дбала про те, щоб всі миряни були не тільки добрими християнами, але й були свідомими українцями.

Така діяльність УГКЦ викликала незадоволення серед ворогів українського народу. Кожен окупант, що топтав нашу землю, нерідко переслідував нашу церкву або хотів використовувати її у своїх корисливих цілях.

Особливо нищівного удару УГКЦ завдали більшовицькі окупанти, 40 років руйнуючи її, насильницьки запровадивши на землях Галичини православ’я після так званого церковного “собору” ,що відбувся за кагебистським сценарієм 8-10 березня 1946 року у Львові. А ще в 1945 році були заарештовано й засуджено всіх п’ятьох Владик, близько 1600 священиків, розігнано та арештовано всіх монахів та монахинь. Засуджені репресивною більшовицькою системою за свої стійкі релігійні переконання Владики, священики, монахи й монахині томилися по тюрмах, на каторжних роботах. Багато з них загинули далеко від рідної України. Та ніщо не зламало сили їхнього духу, вони і в нестерпних табірних умовах залишилися вірні Богові, своїй Церкві.

Та, незважаючи на репресії та переслідування, наша церква жила й діяла в глибокому підпіллі.

Разом з усією УГКЦ свій страдницький шлях з 1946 по 1990 рік пройшла й Радчанська греко-католицька громада.

З історичних джерел відомо, що в нашому селі спочатку були дві греко-католицькі парохії, були дві церкви. Вже на початку 17 ст. у Радчі Горішній на пагорбі біля річки Похівки на початку “війтової” вулиці (так колись в народі називали цю вулицю, бо офіційних назв тоді вулиці не мали). Це вулиця, на якій знаходиться церква Успіння Пресвятої Матері Божої. Церква була дерев’яна, вкрита гонтою. Біля церкви була дзвіниця і шопка теж дерев’яні, під гонтою. Старожили розповідали, що підлога дерев’яна була тільки у Захристиї. На церковному подвір’ї був цвинтар. Церковній громаді належало 28 моргів орного поля, 1 морг городу, 7 моргів лук.

У Радчі Долішній на початку “панської” вулиці, так її звали у народі, (тепер це вулиця Січових Стрільців), зліва на пагорбі була церква св. Миколая, дерев’яна, на дерев’яному фундаменті. Громаді, що належала до цієї церкви, належало 30,1 моргів поля, 2 морги городу, 7 моргів лук.

Обидві церкви були греко-католицького обряду. В описі за 1803 рік сказано, що церква у Радчі Горішній дуже стара, а дзвіниця нова. Очевидно, ця церква була збудована раніше, ніж церква у Радчі Долішній. У цьому ж описі зазначено, що власниця поля воєводина Познанська Гелена Потоцька затвердила власність на поле, пасовище, згідно карти 1760 року. З народних переказів відомо, що горішню церву допоміг збудувати наш односелець Іван Богун, який не хотів бути кріпаком і подався на Запорізьку Січ. Ще й тепер городи й поле, що належали горішній парафії, називають Богунівкою.

Горішня церква була парафіяльною (дочірною) до церкви св. Миколая. Обслуговував обидві церкви один парох, але записи про народження, смерть, шлюби до 1805 року велися окремо в кожній церкві.

З 1805 року обидві парафії були об’єднані в одну. На той час була збудована нова церква посередині Радчі, будівництво її завершилося у 1826 році. Вона зберегла назву Успіння Пресвятої Богородиці. Тепер на цьому місці збереглися рештки цвинтаря. Однак під кінець 19 ст. приміщення цієї церкви виявилося тісним для всієї громади. Тому вирішили збудувати більше церковне приміщенням. Нову церкву збудував власним коштом місцевий господар церковний дяк Федір Остап’як. Посвячення церкви відбулося урочисто 14 жовтня 1990 року. Церкву було названо іменем святої Покрови.

Стару церкву, що була ще придатною для богослужінь, громада продала в с. Одаї Тисменицького району, де вона діє й по сьогоднішній день.

Єдина парафія мала у своїй власності 81 морг 1268 сажнів орного поля, 3 морги сіножатей, 576 сажнів городу.

Парохи, що обслуговували Радчанську греко-католицьку громаду, були для наших селян духовною і моральною опорою. Прізвища всіх парохів, що обслуговували Радчу трудно встановити. Але із історичних джерел відомо, що з 2-ої половини 18 ст. парохами в Радчі були: о. Петро Босаківський, о. Стефан Комардянський, о. Олекса Корочевський, о. Колянковський, о. Лев Вітошинський, о. Євгеній Пилипович та о. Олександр Мардарович. Ще у 1874 році при церкві було організовано церковне братство «Тверезість».

Добру згадку залишив про свою діяльність у Радчі о. Еммануїл Січинський, що був парохом у селі з 1905 по 1923 рік. Він був не тільки добрим душпастирем, але й активним громадським діячем у селі. Парох Січинський брав активну участь в роботі “Просвіти” в Радчі, був засновником читальні та парафіяльної бібліотеки, організував драматичний гурток, заснував товариство “Січ”.

З 1926 по 1945 рік парохом у селі був о. Нестор Кисилевський, що дбав про релігійне виховання молоді, про моральні устої сім’ї. Значний вплив на виховання віруючих мали церковні братства. Так в 1908 році засновано Братство під покровом Пресвятої Діви Марії, що нараховувало 50 членів. У 1927 році при церкві діяли такі Братства: Свічкове, Тверезості, Апостольської молитви, Доброї смерті. На виховання молоді значний вплив мала Марійська дружина, яка діяла з 1925 року.

Після смерті о. Нестора Кисилевського в 1945 році кілька місяців радчанську парафію обслуговував отець-редемторист Зуб. Потім у цьому ж році, парохом стає о. Остап Стернюк. Священик Стернюк був добре знайомий радчанцям ще з 1933 року, коли він заснував у селі церковний хор. Після висвячення у 1933 році о. Стернюк працює парохом в селах Рогатинського, Перегінського та Рожнятівського районів нашої області, а також у селі Зарудці на Львівщині. Всюди, де працював о. Стернюк, він організовував хор, брав активну участь у громадському житті парафіян, за що польський уряд переслідував священика. Тому доводилося йому часто міняти місце праці. На виховання великий вплив мало і те, що він був племінником Євгена Коновальця.

Та недовго довелося відправляти службу в Радчанській церкві о. Стернюку. Після церковного собору у Львові йому запропонували прийняти православ’я. Однак священик категорично відмовився. Тоді радянська влада запропонувала священику негайно покинути Радчу. Наприкінці березня 1946 року о. Стернюк виїжджає до м. Львова. Тут він працює на різних роботах чорноробом, але своїх переконань не змінив. Такі люди, як о. Стернюк стали небезпечними для більшовицької влади. Тому влітку 1950 року о. Стернюка львівські енкаведисти арештовують. Однак і в тюрмі священик залишився вірним своєму сану. Про діяльність о. Стернюка в тюрмі згадує член Спілки політичних в’язнів України, львів’янин Мирон Мастикаша, що перебував з ним у львівській тюрмі понад 4 місяці.

«О. Стернюк розпочав свою душпастирську та просвітницьку діяльність буквально з перших годин свого перебування в 67 камері. Ввечері, після заселення камери і попередніх коротких знайомств між 11 мешканцями, вперше пролунала його команда: «Ану, шановні, припиніть свої спори та розмови, стаємо до молитви». Щодня ранком і ввечері перед кожним прийняттям їжі ми молилися “Отче наш” та “Богородице діво”, тихенько (бо вголос заборонялося), співали релігійні та патріотичні пісні. О. Стернюк був чудовим проповідником і мав феноменальну пам’ять, слухати його було великим задоволенням. Невдовзі наша камера стала своєрідною університетською аудиторією. Релігійні проповіді, розповіді про життя святих, фрагменти зі Старого та Нового Завіту та лекції з Історії Церкви чергувалися з лекціями з Історії України, розповідями про славетних князів та гетьманів, про Січових Стрільців, видатних українських полководців та просвітителів».

Засуджено о. О.Стернюка “найдемократичнішим в світі” судом в листопаді 1950 року по ст. 54-10, частина 2 (масова антирадянська пропаганда) на 25 років позбавлення волі та 6 років позбавлення громадянських прав. Працював на тяжких каторжних роботах в шахтах Воркути.

Завдяки так званій «хрущовській відлизі» священик О.Стернюк був достроково звільнений з ув’язнення у 1957 році. Повернувся до сім’ї у Львові. Але ще багато поневірянь довелося зазнати священику, бо кагебісти всюди переслідували його. Заробляючи на прожиття, змушений був працювати чорноробом на різних роботах.

За недовгий час перебування в Радчі, ще до арешту О.Стернюк запам’ятався парафіянам, як добрий пастир греко-католицької громади, пристрасний проповідник і патріот України. Тож у скрутний час для отця і його сім’ї радчанська громада допомагала, чим могла. А коли після повернення з концтабору священик таємно приїхав у Радчу, то вірні греко-католицького обряду запрошували його таємно відправляти богослужіння, хрестити дітей, одружувати молодих (по хатах). Із задоволенням виконував О.Стернюк прохання радчанців, виконуючи значну душпастирську роботу в селі.

У 1967 році О.Стернюк підготував таємно до першої сповіді 42 дітей шкільного віку. Всі вони вперше висповідалися і прийняли святе причастя. Однак цей добрий вчинок священика не пройшов мимо уваги кагебістських опричників. Хтось з донощиків повідомив про це у відповідні органи, але із запізненням, бо священик був уже у Львові. У Львові, за ним уже стежили. Відразу ж на квартирі о. Стернюка провели обшук, забрали одяг священика, чашу та інші речі, оштрафували й зобов’язали з міста нікуди не виїжджати. Цілий місяць о.Стернюк мусів щодня з’являтися у міліцію, засвідчуючи, що нікуди не виїжджав.

Після закриття Радчанської церкви у 1946 році громада збиралася деякий час на богослужіння біля церкви, та це було небезпечно й парафіяни змушені були збиратися на відправи по хатах. Обслуговували їх священики, що уникли арешту й заслання, хоч їх було небагато.

Наприкінці 40-их і на початку 50-их років комуністична влада почала рішучий наступ на ті церковні приміщення, які не були підпорядковані РПЦ. Багато церков було перетворено на музеї та склади. Деякі церкви були знищені пожежею, що виникала з невідомих причин. Тоді старші жителі села, особливо з долішнього кінця вирішили зберегти церковне приміщення в той спосіб, щоб зареєструвати у Радчі церковну громаду. Порадившись між собою, такі громадяни як Василь Павлюк, Микола Павлюк, Федір Павлюк, Михайло Нагірний та інші зареєстрували у Радчі 1947 – го року православну громаду. Так у Радчі почала діяти громада РПЦ, якій було віддано церковне приміщення. Обслуговували радчанську громаду РПЦ такі священики: отці Лашків, Гриняк, Болехівський, Палюга, Соколан та інші.

Та більша частина громадян Радчі залишилися вірними греко-католицькій церкві, що діяла у глибокому підпіллі. Протягом 50 – 80-тих років таємно відправляли богослужіння, сповідали, причащали вірних, хрестили дітей, давали шлюби такі священики: отці Василик, Волосянко, Матійців, Григорій та Микола Сімкайло, Винявський, Остап’як та інші. Часто радчанські греко-католики їздили на відправи у село Надорожну Тлумацького району, в с.Клубівці Тисмешцького району, в село Тарновиця цього ж району та в с. Гостів біля Отинії Коломийського району. Сюди часто приїжджали священики, інколи таємно відкривали церкви, де відбувалися богослужіння. Щороку їздили у село Зарваницю Тернопільської області на відпуст. Відправи відбувалися вночі по хатах або й в лісі.

Комуністична влада переслідувала греко-католиків. На священиків влаштовували облави, часто їх штрафували або засуджували до тюремного ув’язнення. Переслідувань та гонінь зазнавали й ті громадяни, в хатах яких відбувалися богослужіння та інші християнські обряди. Так, наприклад, пансіонерка Ганна Мартинюк згадує, що одного разу в її хаті 2 священики відправляли богослужіння з нагоди Богоявлення Господнього. На другий день за доносом когось з односельців до неї прийшов дільничний міліціонер з головою сільради. Її звинувачували в тому, що в хаті проходять антидержавні, релігійні зібрання. Але жінка ці звинувачення заперечувала. Через кілька днів повідомили, щоб Ганна Мартинюк з’явилася у районний центр. Та вона у район не пішла. За це на неї було накладено штраф.

Останнім священиком у Радчанській церкві, що підпорядковувалася РПЦ, був о. Антоній Соколан, що обслуговував парафію з 1987 по 1991-ий рік.

Та ось настав 1989 рік. З підпілля вийшла УГКЦ. Переважна більшість церковних громад вирішило повернутися в лоно тої віри, яка була в Галичині до 1946 року. Таке ж рішення прийняла й радчанська церковна громада. До цього рішення охоче приєднався й о. Соколан, заявивши при цьому, що давно мріяв стати греко-католицьким священиком. Його підтримав парох с. Ямниця о. В.Федорак. З проханням про те, що наша громада хоче повернутися в лоно своєї греко-католицької церкви представники парохії на чолі з о. Соколаном звернулися до греко-католицької єпархії, що вийшла з підпілля.

10 грудня 1989 року відбулося урочисте переосвячення радчанської церкви. Переосвячення здійснив єпископ – ординарій Івано-Франківської єпархії Владика Павло Василик. Щоб підтвердити рішення радчанської громади про повернення до віри своїх предків і законно зареєструвати свою громаду 1 січня 1990 року, було проведено таємне голосування в Будинку культури. У бюлетені треба було відповісти на 2 запитання: «Ви за греко-католицьку церкву чи за РПЦ?» У голосуванні взяло участь 1647 парохіян. За греко-католицьку церкву проголосувало 1630 чол., за РПЦ – 17 чол.

З 10-го грудня 1989 року греко-католицька громада в Радчі вийшла фактично з підпілля. До неї приєдналися й ті радчанці, що раніше відвідували церкву, що належала РПЦ.

З того часу Радчанська греко-католицька церква увійшла до Лисенького деканату Івано-Франківської єпархії. Після виходу на пенсію у 1991 році о. Сокована, парохом у Радчі став о. І.Сім’яник. Починаючи з 1990 року, життя церковної громади в селі значно пожвавилося. У богослужіннях стало брати участь щоразу більше громадян Радчі, особливо молодь, школярі, сільська інтелігенція, які за часів тоталітарного режиму, не могли відвідувати церкву. Священик налагодив тісні зв’язки з школою, в якій почали здійснювати катехизацію учнів. Вже не криючись, радчанці стали в церкві хрестити новонароджених, урочисто брати шлюб. З 26-31 жовтня 1993 року в селі о. Августин Діткун ЧСВВ провів Святу Місію, яка мала великий вплив на піднесення духовності парохіян. У 1994 році проведено реколекцію.

Постійно опікуючись щколою та дитячим садком, церква організовує там релігійні заходи з нагоди релігійних свят.

Спочатку 90-их років катехизацію у школі проводили о. І.Сем’яник та бл.п. Параска Борин. А з 1995 року щопонеділка катехизацію у Радчанській школі проводять сестри-мироносиці, що приїжджають з Івано-Франківська.

Наша церква проводить і харитативну діяльність: провідує важкохворих парафіян і уділяє для них Найсвятіших Тайн, по можливості, розносить по селі для одиноких та малозабезпечених громадян цукор, хліб та інші продукти харчування.

При церкві працює церковний хор для дорослих та дитячий хор, якими керує Іван Цюцяк. Ці хори беруть постійно участь під час богослужінь у церкві, а також виступають у різних релігійних заходах.

При церкві організовано читальню. Організовано і діють такі церковні організації: Марійська дружина, яка налічує 40 дітей, голова дружини Ігор Гринишин, Братство Матері Божої Неустанної помочі, в якому є 40 сестер. Опікується братством священик та отці – редемтористи. Під опікою священика діє братство Апостольської молитви. Братство нараховує, біля 90 членів.

Щороку священик готує дітей де першої Святої Сповіді і Святого Причастя.

Парох села і вірні підтримують тісні зв’язки з монашими чинами, зокрема з чином Сестер-Мироносиць, з братами і сестрами ЧСВВ, отцями -редемтористами.

Радча відома ще й тим, що в селі багато юнаків та юнок мріяли присвятити своє життя служінню Богові та святій Церкві. Ще раніше священиками стали отці Микола Остап’як, Михайло Мартинюк, Роман Кісилевський. Однак здобути священичу освіту за часів окупаційних режимів було нелегко. Тільки за часів незалежної України наша молодь отримала можливість здобути духовну освіту. Вже висвячені і працюють парохами отці Роман Остап’як, Микола Лужний, Олег Вацеба. Здобули вищу катехитичну освіту і стали вчителями релігії Леся Струк, Віра Дідух. Кілька юнаків та дівчат облаченні в монаший стан, а саме: Віра Пилипчак та Віра Сорока стали монахинями чину Сестер-Мироносиць, монахинею ЧСВВ – Ольга Струтинська, монахами ЧСВВ – Роман Бриндзей та Віктор Яремак. Ще кілька юнаків та дівчат навчаються в Духовно-Теологічній Академії.

З історії Радчанської церкви слід згадати і про церковні дзвони. У 1943 році німецькі власті наказали зняти з дзвіниці церковні дзвони і здати їх у м. Станіславі. Ці дзвони німці мали переплавити на метал. Наказ було виконано: дзвони зняли і повезли до міста. Тут серед тих, що приймали дзвони, порадили радчанцям не поспішати. а очікувати вечора. Черга з підвід, на яких звозили із сіл дзвони, була велика. Десь під вечір вони, як їм порадили невідомі добродії здали 2 невеликі дзвони, а з 2-ма великими в темряві повернулися в село. Їхати назад з дзвонами було дуже небезпечно, їздові ризикували життям. Коли привезли дзвони назад, виникло питання, що з ними робити. Треба було дзвони заховати. Вирішили їх закопати. Один дзвін закопали у стодолі Миколи Хомика, другий у хаті Василя Мартинюка. У цій акції активну участь брали такі наші односельці: Микола Хомик, Василь Мартинюк, Іван Гринишин та інші.

Всі вони заприсягнулися, що триматимуть цей факт у великій таємниці, доки не настануть часи, коли можна буде дзвони знову встановити на дзвіниці, де замість дзвонів були встановлені металеві рейки. 45 років дзвони з радчанської дзвіниці пролежали у землі. Тільки у 1988 році були розсекречені, відкопані і встановлені на дзвіниці, щоб знову служити громаді.

Церковна громада села вже з самого початку своєї легалізації брала активну участь у громадському житті села. Ще в 1990 – 1991 роках священик разом з парафіянами брали участь у відкритті та посвяченні пам’ятників, у посвяченні синьо-жовтого прапора, що був вперше вивішений на приміщенні сільської Ради та в центрі села.

Щороку на Зелені свята та 14 жовтня на свято Покрови священик у супроводі процесії та вірних разом з хором під керівництвом Василя Шиптура відправляє заупокійну панахиду на символічній могилі воїнам УСС, УГА та УПА, що загинули за волю України, а також біля пам’ятника радчаицям, що загинули у боротьбі з фашистами.

Крім того, церковна громада тісно співпрацює з Будинком культури, по підготовці, проведенню та відзначенню державних та національних свят.

Наша Радчанська греко-католицька громада стійко подолавши труднощі і переслідування в минулому, своєю діяльністю вірно служить Богові та Україні.

ПОЦІЛУНОК БОГОРОДИЦІ

ПОЦІЛУНОК БОГОРОДИЦІ

Вже понад три роки у селі Радча, що неподалік Івано-Франківська, у місцевого священика зберігається копія чудотворного медальйона, оригінал якого, за переказами, поцілувала Діва Марія. А у радчанській церкві цією святинею зцілюють тих, кому не може допомогти медицина.

Історія медальйона починається у 60-х роках минулого століття з іспанського містечка Гарабандал. Саме там, за леґендою, до чотирьох дівчаток — Марі Льолі, Кончити, Якинти та Марі Роуз — з’явилася свята Богородиця. З’яви тривали більше чотирьох років, і під час них Діва Марія освятила своїм поцілунком деякі релігійні предмети, серед яких і був медальйон. Після цього з усіх частин світу, де перебували ці предмети, почали доходити звістки про їхню чудотворну силу.

Копія медальйона, яких, до речі, дуже мало, потрапила до Радчі завдяки канадському українцю Михайлові Рожелюку. Пан Михайло сам був зцілений Гарабандальським медальйоном після того, як, потрапивши в аварію, втратив усяку надію на видужання. Чому пан Рожелюк віддав святиню до Радчі, відповісти не може і сам радчанський священик о. Зіновій. Але сталося так, що, познайомившись із о. Зіновієм, Михайло Рожелюк саме йому передав медаль¬йон на зберігання.

Відтоді щоп’ятниці у радчанській церкві за посередництвом медальйона відбувається молитва за тих, хто потребує зцілення і кому не може допомогти медицина. Під час зцілення люди часто впадають у дивний стан, щось середнє між сном, втратою свідомості та ейфорією: підтримувана дяком людина безсило лягає на землю і приходить до тями лише через хвилину-другу після закінчення молитви. Більшість зцілюваних описують цей стан як повне розслаблення і дивне відчуття спокою і радості, що настає під час молитви. Може, це і є поцілунок Богородиці? В кожному разі бували випадки, коли хворі, які до молитви не могли самостійно пересуватися, після неї виходили з церкви своїми ногами.

Очевидці розповідають також, що за допомогою медальйона у Радчі траплялися випадки екзорцизму.

Сьогодні слава про медальйон поширилася далеко за межі району та області, і десятки людей щотижня приїжджають до Радчі, щоб отримати благословення Богородиці.

Олег ВІВЧАРИК

http://www.gk-press.info/51/17_2.htm